Зародження бодібілдингу в СРСР — історія забороненого спорту
Давайте почнемо розглядати історію забороненого спорту або бодібілдинг в СРСР з більш раннього періоду. В кінці дев’ятнадцятого початку двадцятого століть серед населення Росії великим успіхом користувалися виступи борців, силачів і акробатів. Всі вони працювали в цирках, і народ любив дивитися це шоу. Ще в 1894 році в Росії з’явилася перша авторська методика тренування м’язів. Її автором став виходець з Пруссії — Євген Сандов.
У 1948 році в столиці Радянського Союзу пройшов перший конкурс краси статури. Перемогу в ньому здобув Олександр Ширай, який також працював у цирку повітряним акробатом. Після цього Ширая часто використовували у якості моделі радянські художники і скульптори. Цей чоловік став прообразом багатьох картин і скульптур, що зображують радянських робітників і спортсменів.
Однак настав час, коли у білдер почалися серйозні проблеми. Зауважимо, що і до того нещасливого засідання, про який ми говорили вище, до бодібілдингу ставлення було прохолодне. Наприклад, в шістдесятих роках спортсменів могли вигнати з зали для важкої атлетики, звинувачуючи їх у поширенні чужої західної культури. Деякий час радянські атлети називали культуризм атлетичною гімнастикою або атлетизмом, в надії уникнути проблем.
Основним пропагандистом атлетичної гімнастики того часу став Георгій Тенно. Під час війни він служив офіцером у морському флоті, а в мирний час займався важкою атлетикою. У 1948 році він був звинувачений у шпигунстві і потрапив у в’язницю. За вісім років, проведених за колючим дротом. Тенно здійснив п’ять невдалих спроб втечі.
В одній камері з ним перебував Солженіцин, згодом присвятив цілю голову Георгія у своїй книзі «Архіпелаг ГУЛАГ». Пізніше Солженіцин в інтерв’ю часто згадував Тенно, називаючи його самим хоробрим і сильним серед всіх в’язнів табору. В кінці п’ятдесятих колишній морський офіцер і спортсмен був амністований. Після звільнення Георгій Тенно пішов працювати в Центральний науково-дослідний інститут фізичної культури.
Саме там він міг займатися своєю улюбленою справою — створювати нові методики силового тренінгу. У 1969 році побачила світ його книга під дуже простою назвою «Атлетизм». Радянські білдери про себе назвали її вітчизняній біблією культуризму. Саме по ній проводили свої заняття атлети аж до середини вісімдесятих. Георгій Тенно у своїй роботі розповів про комплекси вправ, виконуваних зі штангою і гантелями.
Також у книзі були рекомендації з організації харчування, відновленню і навіть сушіння. Знайти тоді більш інформативний джерело інформації про культуризм в Радянському Союзі було просто неможливо. Сьогодні ми можемо припустити, що Тенно мав доступ до західної літератури, зокрема до праць Джо Вейдера. Так як він чудово володів англійською, то проблем з перекладом бути не могло, а використовуючи зв’язки в Інституті фізкультури, з’явилася можливість роздобути потрібну літературу.
Безумовно, сам Георгій Тенно ні коли не поширювався про джерела своїх знань. У своїй книзі він не одноразово відзначав, що атлет повинен не просто позувати перед дзеркалом, а служити своїй Батьківщині. Тюремний досвід допоміг Тенно швидко зрозуміти склалася навколо цього виду спорту ситуацію, і він намагався піднести його з точки зору високої соціальної значущості і величезної користі для держави.
Багато сучасні атлети отримують стимул в історії Залізного Арні, давайте з’ясуємо, хто був кумиром білдер в шістдесятих? Тут все досить просто, адже в шістдесятих роках у кінотеатрах по всій країні демонструвався фільм «Подвиги Геракла», створений спільними зусиллями кінематографістів Італії та Іспанії. Головну роль в картині виконував американець Стів Рівз.
Саме він і став прикладом для наслідування кількох поколінь радянських білдерів. На сучасних змаганнях з культуризму Рівз напевно навіть не потрапив до призової трійки. Судіть самі, обсяг його біцепса становив лише 45 сантиметрів. У зірок сучасного культуризму цей показник сантиметрів на 10 більше. Однак у свій час Стів ставав переможцем таких турнірів, як «Містер світ», «Містер Всесвіт», а також «Містер Америка». Зауважимо, що картину з його участю в Радянському Союзі подивилося більше 35 мільйонів чоловік, і картина увійшла в десятку лідерів вітчизняного кінопрокату.
Ще одним кумиром вітчизняних атлетів був Гойко Мітіч. Цей гімнаст і кіноактор їх Югославії був відомий участю в картинах про індіанців, які знімалися в НДР. Якщо в американських вестернах приватними і сміливими були тільки ковбої, то в
німецьких кінострічках позитивними героями виявлялися індіанці. Гойко Мітича вдалося змусити багато радянських чоловіків взятися за штангу і гантелі.
Перший зал для занять атлетичною гімнастикою в Радянському Союзі з’явився в 1961 році. Навіть сьогодні на профільних форумах можна зустріти пристрасні дебати про те, яким залу необхідно в цьому питанні віддати пальму першості. Претендентів на перемогу два — клуб «Факел» і Ленінградський палац піонерів (нинішня назва «Анічков палац». Обидва зали знаходяться в Санкт-Петербурзі). Згідно з однією з легенд саме тут проводили свої перші тренування радянські атлети.
Протягом наступних п’яти років подібні зали з’явилися і в інших містах країни. Найчастіше вони створювалися на великих промислових підприємствах та інститутах. Однак центром вітчизняного культуризму були не великі міста, а провінція. Наприклад, з 1967 року в Тюмені працював клуб «Антей», творцем якого став ентузіаст Євген Колтун. Протягом наступних двох років у ньому проводилися великі змагання, в яких брали участь кращі атлети не тільки Радянського Союзу, але й Польщі.
Цілком очевидно, що ці змагання також маскувалися. Спочатку спортсмени змагалися у присіданні та жимі, а потім було і позування. Існує легенда, що сам Залізний Арні дізнався про клуб «Антей» і відправив атлетам посилку, що містила літературу з культуризму. На початку сімдесятих в одному із західних профільних друкованих видань з’явилася фотографія атлетів з клубу «Антей». Вона супроводжувалася словами подяки на адресу Колтуна за розвиток культуризму в Сибіру.
Безумовно, це стало відомо і владі країни, які такого терпіти просто не могли. Багато великі друковані видання країни, наприклад, «Известия» і «Радянський спорт» обрушили шквал критики на атлетів, звинувачуючи їх в алкоголізмі і представивши небезпечними суб’єктами. З цього і почалася масова цькування культуристів.
Про бюрократичній машині в СРСР сьогодні відомо багато. У сімдесятих роках верху давали вказівки, а низи імітували бурхливу діяльність і ховали сліди. Така система була на руку білдерам, адже представники сектора ЖКГ дивилися на них крізь пальці. Житлові контори в першу чергу повинні були забезпечити населення гарячою водою, електроенергією і газом. Хоча номінально вони і повинні були стежити за дозвіллям радянських громадян, велику увагу цьому питанню не приділялося.
Завдяки такому відношенню ЖКГ до своїх обов’язків, історія забороненого спорту (бодібілдинг в СРСР) стала не такою зловісною, якою могла виявитися. Так все тривало до початку перебудови, коли пророкування журналістів почали ставати реальністю. В підмосковних Люберцях було зосереджено велику кількість підвальних залів. В один прекрасний момент качки об’єдналися в напівкримінальне організацію люберов.
Одночасно з цих «залізна завіса» став падати і в прочинені щілини в країну стали надходити синтол і спортивна фармакологія. Так завершилася юність вітчизняного культуризму, на зміну якій прийшли «лихі дев’яності» і стероїди. Однак це тема для іншої статті.
