Медсестра з Рубіжного пережила окупацію та знайшла дім на Вінниччині

Що робити, коли доводиться залишати рідне місто і починати все заново? Вікторія Заплавська, медсестра з Рубіжного на Луганщині, пройшла цей шлях — від двох тижнів у холодному підвалі до нового дому на Ямпільщині. Її досвід може стати підказкою для тих, хто шукає опору в складні часи.

Вікторія народилася у Рубіжному 1975 року. Після Кремінського медичного училища з 18 років працювала за фахом, а з 1996-го — у туберкульозному кабінеті, спеціалізувалася на фтизіатрії, зокрема дитячій. «Все моє професійне життя було пов'язане саме з вузько-медичною сферою – фтизіатрією, зокрема дитячою. Це моя стихія. Я люблю працювати з дітками», — розповідає жінка.

До повномасштабної війни вона жила і працювала в рідному місті, де залишилися квартира, знайомі місця та могили батьків. Рубіжне згадує як затишне місто з підприємствами, школами, садочками, річкою та озерами. «Люди тихо і спокійно жили своє життя», — каже вона. Війна вперше торкнулася міста ще 2014 року, але життя поступово повернулося до звичного ритму. «Було чутно вибухи. Але в ті роки думок про те, що треба зараз чи в майбутньому доведеться залишати дім, не було. Відчувався страх, але люди згуртувалися в той момент», — згадує Вікторія.

Перед вторгненням подружжя чуло попередження, але до останнього не вірило в масштабний наступ. «Запаси були, тривожна валіза. На роботі розповідали, що треба бути готовими. Але до останнього не вірили», — розповідає вона. Чоловік-прикордонник був на службі, зв'язок із ним зник, а обстріли посилювалися. Вікторія забрала до себе маму й чекала на звістку. «Ми до 4 березня ще працювали. Ходили до останнього на роботу», — каже жінка. 21 лютого 2022 року за кордоном народилася її онука, але побачити її наживо вона досі не змогла — лише через відеозв'язок.

Коли обстріли посилилися, Вікторія перебралася до батьків чоловіка, де разом із родиною близько двох тижнів жила в підвалі без опалення. Згодом почалися перевірки квартир, пошуки символіки та родичів військових. «Поступово нервова система почала не витримувати», — згадує вона.

Евакуація була складною: під час одного зі зборів почався обстріл, люди боялися сідати в автобуси. Вікторія щодня ходила на автовокзал. «Мені просто пощастило. Я повинна була на три дні пізніше поїхати. Але я кожен день ходила на автовокзал. У мене було сильне бажання виїхати, бо я розуміла, що не можу тут», — розповідає вона. Автобус, яким вона мала їхати спочатку, згодом потрапив під обстріл, і люди в ньому загинули. «Мені просто повезло. І за це я дякую Богу», — каже жінка. З собою взяла лише гамаші й собачку чихуахуа Мікі, а кіт залишився у квартирі — його доля невідома.

Згодом стало відомо, що в будинок влучив снаряд: балкон загорівся, а після другого влучання вигоріла кімната. Квартира на п'ятому поверсі частково обвалилася. До помешкання Вікторія більше не поверталася. Дорога з Рубіжного до Старобільська, а звідти до Дніпра проходила через блокпости. «Мороз був — мінус 15. Всіх роздягали до пояса. Дивилися на татуювання чоловіків, чи немає національних символів, сумки перевіряли», — згадує вона.

Чоловік продовжував службу. Коли його перевели до Ужгорода, Вікторія поїхала за ним. Потім були Чернігів, Бахмутський напрямок, поранення у селі Федорівка на Донеччині 2023 року. Після трьох операцій і пів року реабілітації подружжя вирішило знайти постійне житло. Про Ямпільщину Вікторія дізналася від знайомої. У жовтні 2023 року вони приїхали туди оглянути житло. Вирішили придбати власний будинок, використавши гроші, отримані чоловіком після поранення. Будинок шукали лише три дні. «Мені було байдуже, який будинок. Головне, щоб це був мій куточок. Хотілося "забитися" там в куточок і жити», — говорить Вікторія.

Після переїзду чоловік продовжив службу на Вінниччині — спочатку в Могилів-Подільському прикордонному загоні, згодом у Ямпільському відділі. Вікторія почала шукати роботу за спеціальністю. У Ямпільському центрі зайнятості їй запропонували роботу у сфері сімейної медицини. «Спочатку вагалася. Сімейна медицина — треба багато знати. А я більше звикла працювати у вузькоспеціалізованій сфері, у туберкульозному кабінеті, але теж із дітками — фтизіатрія», — розповідає жінка. 17 лютого 2025 року вона почала працювати медсестрою разом із сімейною лікаркою Людмилою Онікійчук.

Рубіжне залишається частиною її життя — сниться квартира, де вже живуть чужі люди, і зруйновані сходи. Вона втратила майже все матеріальне, але найважливіше — життя. «Коли розпочалася війна, я просила: "Боженько, забери матеріальне, але врятуй життя". Ми залишилися без матеріального. Чоловік був важко поранений, але, дякувати Богу, живий. А ті хлопці, що були з ним, — загинули», — каже Вікторія. Тепер вона намагається зосереджуватися на житті, яке вдалося зберегти.

Якщо ви опинилися в подібній ситуації, пам'ятайте: навіть після найважчих втрат можна знайти новий дім і повернутися до улюбленої справи. Головне — не здаватися, шукати підтримки та вірити в краще.