Історія Сергія Заковоротнього: як втрата дому стала поштовхом до захисту України

Кожен із нас має своє місце сили — те, що дає наснагу рухатися далі. Для Сергія Заковоротнього таким місцем був дім, який він збудував власними руками. Але коли війна забрала його, чоловік знайшов у собі мужність стати на захист країни.

Сергій народився 25 серпня 1996 року в селі Василівка на Харківщині. Здобувши фах муляра в будівельному коледжі, він повернувся до Вовчанська, де зводив будинки «з нуля» — від фундаменту до даху. Саме там у 2015 році він познайомився зі своєю майбутньою дружиною Лілею. Через рік пара одружилася, а в 2017-му в них народилася донька.

«Фундамент ми заклали на кошти, які подарували на весілля, і вийшло символічно, що будинок стоїть на фундаменті весілля», — згадує дружина.

Окрім будівництва, Сергій працював водієм вантажівки у фермерському господарстві. Попри щільний графік, він завжди знаходив час для улюблених занять — полювання з тестем та ремонту машин. Близькі запам'ятали його як справедливу людину, яка не терпіла брехні та завжди підтримувала рідних.

У 2019 році родина нарешті заселилася у власний будинок. Але вже за три роки почалося повномасштабне вторгнення. Родина опинилася в окупації, потім переїхала до Харкова, а згодом до Житомира. За цей час Сергій втратив брата, який служив у ЗСУ, а їхній будинок було зруйновано.

«У нього тоді накопичилося. Бо його брат був військовим і загинув. Потім через те, що зруйнували наш будинок, у який він вклав стільки сил. Тому він дочекався народження сина у 2024 році і через пів року вирішив сам піти до армії», — розповідає Ліля.

У січні 2025 року Сергій добровольцем пішов до ЗСУ. Його призначили сапером обслуги гармати в 3-й бригаді оперативного призначення НГУ «Спартан». На службі він був коригувальником артилерії та отримав позивний «Малий». Побратими, які воювали ще з 2014 року, прийняли його як рідного.

Сергій боронив державу на Добропільському напрямку в Донецькій області. За успіхи його нагородили відзнакою «За оборону України».

10 березня 2026 року він вирушив на завдання. Наступного дня, повертаючись назад із побратимами, у районі населеного пункту Українка на Дніпропетровщині їхню машину вдарив безпілотник. Сергій загинув на місці. Йому було лише 29 років.

«Я питала, де обручка, бо не було обручки на пальці. А потім я стала розбирати його речі, які мені привезли, і знайшла у бронежилеті... Він зберігав обручку у кишені біля серця, разом з емблемою, яку я йому подарувала на День закоханих», — ділиться вдова.

14 березня Сергія поховали на Алеї Слави в Харкові — у день народження його матері, коли він обіцяв приїхати та привітати її. У чоловіка залишилися батьки, дружина та двоє дітей: 9-річна донька та син, якому виповнився 1 рік і 9 місяців.

Ця історія — нагадування про те, що справжня любов до дому та родини може стати найсильнішою мотивацією для захисту. Рідні Сергія прагнуть, аби йому посмертно присвоїли звання Героя України, і створили петицію. Підписати її може кожен, хто хоче вшанувати пам'ять захисника.