Мій дім — твій дім: як навчитися бути прихистком для інших

Чи замислювалися ви, що робить дім домом — стіни, речі чи щось значно глибше? Письменниця Марта Госовська у своєму есеї, написаному в межах фокус-теми PEN Ukraine 2026 «Відчуття дому», розповідає, як дім дитинства стає внутрішньою опорою і прихистком для тих, хто його потребує.

Пані Марта згадує бабу Марійку, яка садила кукурудзу вздовж паркана — вона щороку виростала непроглядною стіною між «тут» і «там». За тією стіною був світ безпеки, де можна було розбити намет зі старих коців, читати до обіду й плюскатися у воді, поки не посиніють губи. Баба називала кукурудзу чарівною — мовляв, захистить і від бузинового царя із сусіднього городу, і від непроханих гостей.

Спробуйте пригадати свій клаптик безпечного світу з дитинства. Не обов'язково це кукурудзяна стіна — можливо, дерево під вікном, запах бабусиного пирога чи стежка до річки. Ці спогади — не просто ностальгія, а ресурс, до якого можна повертатися подумки, коли зболено і зневірено, щоб набратися сил.

Дослідниця Ганна Арендт писала, що найпотрібніша навичка для виживання — це вміння забувати: ким ми були, як розмовляли, що їли і як святкували життя разом. Але Марта Госовська переконана: ми є доти, доки здатні пам'ятати. І дім, зведений із пам'яті, а не з цегли, може втримати тих, чий світ сколихнувся.

Коли жінка опинилася у винайманому помешканні за кордоном, де контракт забороняв чіпляти на стіни листівки чи світлини, вона намагалася одомашнити простір подушками й вазочками, навіть купила килимок із написом «There is no place like home». Та домом цей простір так і не став — самотність, як тенісний м'ячик, відбивалася від стін і поверталася чавунним ядром.

Відколи пані Марта носить свій дім у собі, вона готова стати домом для інших. Від початку повномасштабної війни її дім дитинства прихистив чимало зранених подорожніх: учительку з Луганська, яку через міопію доводилося вести за руку, юну маму із сином, який плакав, бо взувся у замалі кросівки, літнє подружжя з Чернігова, що подарувало на прощання паперового журавлика зі словами «Кру-кру, в чужині умру».

Що можна зробити вам? Прислухайтеся до своїх спогадів — вони підкажуть, що саме дає вам відчуття дому. Не бійтеся відкривати цей внутрішній простір іншим: вислухати, розрадити, прийняти. Збирайте історії тих, хто поруч, — вони зміцнюють і вашу пам'ять, і спільний дім.

Дім не веде обліку, не питає зайвого — він просто є, коли потрібно. І навіть якщо він не стане справжнім сховищем від ракет, то наперекір усім законам фізики побільшає та наповниться світлом, готовий приймати тих, хто цього потребує.