Життя в пансіонаті: як знайти родину, хобі та сили після втрат

Коли за плечима — роки праці, втрати і війна, важливо знайти місце, де тебе приймуть і підтримають. Саме таким домом став геріатричний пансіонат у Луцьку для 171 людини. Серед них 95 жінок і 76 чоловіків, а 48 мешканців — переселенці, які через війну втратили все. Наймолодшій підопічній лише 20 років, найстаршій — 98.

Заклад працює вже 44 роки. Тут надають стаціонарний догляд людям пенсійного віку та людям з інвалідністю, які потребують постійної сторонньої допомоги. Понад три десятки мешканців користуються кріслами колісними та іншими засобами реабілітації. Попри війну, пансіонат працює безперервно, і мешканці мають змогу розвиватися, розповідати про свої таланти та брати участь у житті громади.

Незважаючи на поважний вік і проблеми зі здоров'ям, у стінах закладу розквітають почуття. Від початку повномасштабного вторгнення тут одружилися три пари. Історія Віктора Мотиги та Лідії Бачалгіної — особлива. Пропозицію чоловік зробив коханій два роки тому, а офіційно вони розписалися на початку літа. «Кажу: "Ліда, що ти так ходиш, давай но вийдеш заміж і зробимо весілля". А вона каже: "Давай"», — з усмішкою згадує Віктор. Тепер пара разом доглядає городину, яку вирощують підопічні.

Пансіонат — це не лише догляд, а й можливість жити повноцінно. Щодня мешканці роблять руханку, проходять реабілітацію, відвідують творчі заняття та працюють із психологом. Психологиня Вікторія Залевська зазначає: найбільше роботи з людьми після інсультів, із когнітивними порушеннями та переселенцями. «Часто звертаються переселенці, які все втратили і хочуть додому, але дому вже немає», — ділиться вона.

Історія Надії Шестириної — про силу духу. Після інсульту жінці стало важко жити самостійно, і рідні оформили її до закладу. До пенсії вона працювала дояркою, має 43 роки стажу, очолювала сільську раду. «Після інсульту вже мені тяжко було бути у сина. Невістка — лікарка, їй важко доглядати двох хворих. І мене прийняли сюди. Тут я на всьому забезпеченні. Я, як у земний рай потрапила», — розповідає жінка. Попри проблеми зі здоров'ям, вона мріє побачити перемогу України.

А Лідія Фаліба після інсульту та перелому кульшового суглоба пересувається на кріслі колісному, але це не заважає їй відвідувати реабілітацію та навчатися в Університеті третього віку. «Привезли мене сюди взагалі неробочу, а тепер стараюся ходити на реабілітацію, фізкультуру. Я — студентка університету третього віку», — каже вона.

Тетяна Білітюк живе в пансіонаті 18 років. Вона займається вишивкою бісером, в'язанням і любительським спортом, має понад 70 медалей. Двічі виїжджала за кордон, але щоразу поверталася. «Торік я знайшла через інтернет подругу з Київщини, вона запросила пожити з нею у Данії. 4 місяці я там була, планувала залишитися. Але, пожила я, а в інтернеті дивлюся як мої тут розважаються, які концерти проводять, майстеркласи, арттерапії, я не витримала і повернулася додому», — зізнається жінка.

Переселенка з Волновахи Наталія Іванова евакуювалася до Луцька навесні 2022 року. Її мрія — своє житло, мир і повернення сина з війни. «На Волині ми вже залишимося, у Волноваху не поїдемо», — каже вона. У пансіонаті Наталія знайшла нових друзів і щоденну підтримку.

Ці історії — нагадування: навіть у найскладніші часи можна знайти сили жити, творити, кохати і вірити в краще. Головне — не залишатися наодинці зі своїми труднощами.